Музей "Пам'ять"

    У нашій школі 9 лютого 2011 року було відкрито музей військово-патріотичного виховання «Памʼять».

    Декілька слів щодо історії створення музею.

    Учнем нашої школи був колишній воїн-десантник Валерій Тарнавський, який загинув у 1985 році від кулі снайпера, виконуючи свій інтернаціональний обовʼязок в Афганістані. За мужність і відвагу нагороджений орденом Червоної зірки посмертно.

           За ініціативи класного керівника Валерія, Чурпій Валентини Іванівни, в кабінеті №26 була встановлена памʼятна дошка. Згодом у шкільному музеї «Історії України» оформлено куточок памʼяті, присвячений Валерію Тарнавському.  А у 2011 році за ініціативою Всеукраїнської громадської спілки воїнів-афганців «Ніхто, крім нас», за сприяння Організації воїнів-афганців Замостянського району м. Вінниці та за підтримки адміністрації та педагогічного колективу школи, було відкрито музей.

         Музей отримав назву «Памʼять», адже народна мудрість свідчить: «Герої живуть доти, доки про них памʼятають». Експозиція музею поєднувала історію двох воєн – Великої Вітчизняної (1941-1945р.р.)  та війни в Афганістані (1979-1989 р.р.).  І хоч на перший погляд це зовсім різні події – Велика Вітчизняна війна – визвольна, а Афганська – по наказу, наша з вами головна мета – зберегти в памʼяті прийдешніх поколінь подвиг нашого народу, наших земляків, які чесно виконували свій патріотичний обовʼязок перед Батьківщиною.

         Перші стелажі з експонатами розповідають про події  Великої Вітчизняної війни.

         22 червня 1941 року фашистська Німеччина напала на СРСР – розпочалась радянсько-німецька війна (1941-1945р.р.), яка увійшла  історію під назвою Велика Вітчизняна війна.

         У нерівних боях в трагічному липні 1941 року, прориваючи оточення, радянські воїни зірвали німецькі плани блискавичної війни.

         Тим часом окупація Вінниччини фашистськими загарбниками продовжувалась 2 роки і 8 місяців, протягом яких на території області діяв жорстокий фашистський режим. Територію області було розділено на 2 частини: північна увійшла до німецької зони окупації, а південна –  до румунської, так званої Трансністрії. За цей час в таборах і гестапівських застінках розстріляно і закатовано більше 165 тисяч мирних жителів і військовополонених, більше 74 тисяч хлопців і дівчат ввезено до Німеччини.

         Місцеве населення вело мужню боротьбу проти окупаційного режиму в підпіллі та партизанських загонах. На території Вінниччини діяли підпільний центр під керівництвом Героя Радянського Союзу І. В. Бевза і підпільна молодіжна організація П. П. Мельника. Активістами були Герой Радянського Союзу підпільниця Л. С. Ратушна, а також  І. Войцехівський, І. Бутенко,      В. Шерстунов, Ю. Курій, В. Семенець.

         Упродовж  війни на Вінниччині діяло 6 партизанських зʼєднань, 10 загонів, 17 окремих партизанських груп загальною чисельністю 19 тисяч чоловік. Вони знищили 24 тисячі окупантів, пустили під укіс 265 ешелонів ворога, знищили велику кількість ворожої техніки.

         Неабияку зацікавленість викликає зброя періоду Другої світової війни:

-         гвинтівка Мосіна;

-         ППШ – 41 (пістолет-кулемет Шпагіна);

-         ППС – 43 (пістолет-кулемет Судаєва);

-         карабін «Mauser K 98 K» зразка 1935 року;

-         карабін кавалерійський;

-         граната РГ-42 (наступальна);

-         міна мінометна.

Ворог сподівався, що його переважаючі сили будуть непереможними, але восени 1942 року в ході війни стався перелом на користь радянських військ і почалося переможне звільнення території  Радянського Союзу!

     Визволення Вінницької області вели війська 1-го Українського фронту в ході Житомирсько-Бердичівської  наступальної операції. Безпосередньо Вінницю звільняла 38 армія. 20 березня 1944 року наше рідне місто було звільнене. Цього року ми відзначаємо 72 річницю цієї славетної події. У боях за визволення області тисячі радянських воїнів виявили героїзм і відвагу:  87 бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, сотні воїнів нагороджено орденами і медалями.

     Великий вклад у перемогу над фашистськими загарбниками внесли наші земляки. 125 вінничан удостоєні звання Героя Радянського Союзу, з них І. Н. Бойко цього звання удостоєний двічі. 42 вінничанина повні кавалери ордена Слави.

     Більше 70 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами. Далі наша розповідь піде про Афганістан.

     Афганістан. Біль наш, жаль наш, ганьба наша. Майже десять років «дивної» афганської війни не забути, не викреслити з життя більше ніж трьох тисяч наших земляків-вінничан, яким на долю випала служба у цій країні, не загоїти душевні рани майже півтори сотні сімей, котрі втратили своїх синів, братів, чоловіків, коханих, батьків – свою надію, своє майбутнє…

     Немає чим виправдати наші втрати  в Афганістані. Нам ніколи не повернути девʼятнадцяти-двадцятилітніх, які назавжди залишаться молодшими за своїх однолітків. Це не лише незагоєна рана, біль її учасників, це застереження на майбутнє.  Памʼять людська не повинна бути втрачена.

     Історична довідка.

 Війна в  Афганістані почалася 1979 року і тривала до 1989 року.

Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насамперед  географічним розташуванням країни, рельєфом місцевості (80 % території займають гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських племен.

     У вересні 1979 року до влади в результаті двірцевого перевороту прийшов жорстокий тиран Хафізулла Амін. Його репресивна політика не влаштовувала основну масу афганців. У країні фактично спалахнула громадянська війна. Опозиційні сили Афганістану звернулись по допомогу до Радянського Союзу.

     У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної республіка Афганістан з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди або душмани) з іншого. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Душманам в ході конфлікту підтримку надавали військові фахівці США, ряду європейських країн – членів НАТО, а також пакистанські спецслужби. Підтримку владі Афганістану надавав Радянський Союз.      

     Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 року до 15 лютого 1989 року, тобто 2238 днів. Радянським військам так і не вдалося за десять років взяти під контроль усю територію країни. Війна завершилася безрезультатно, але з великою кількістю жертв.

     За довгих десять років цієї війни на цвинтарях зʼявилося багато свіжих могил з фотографіями юних облич. На батьківщину летіли «чорні тюльпани» - літаки з особливим вантажем, тілами загиблих воїнів у оцинкованих трунах. І не було впевненості у батьків, свого сина вони ховають, чи когось іншого…  Довго ще ятритимуть душу  запитання без відповіді. Навіть на могильних плитах довго забороняли писати справжню причину загибелі.

     Щоб припинити цю безглузду війну, 14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану були підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в країні. Радянський Союз зобовʼязувався вивести свої війська у девʼятимісячний термін, США і Пакистан повинні були припинити підтримувати моджахедів.

     Відповідно до угод, виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року  війська були виведені повністю. З того часу щороку 15 лютого відзначається як День памʼяті загиблих воїнів-інтернаціоналістів.

     Протягом цієї війни загинули і зникли безвісти  15031 людина із 620 тисяч громадян колишнього Радянського Союзу, які брали участь у цих воєнних діях. Поранення та контузії отримали понад 53 тисячі чоловік.

Із загальної кількості  загиблих кожен четвертий українець. Серед них і наш земляк, випускник 11 школи Валерій Тарнавський. Декілька слів про нього.

     Валерій Тарнавський навчався у нашій школі, після закінчення пішов в армію. Служив у 186 окремому Повітряно-десантному батальйоні спеціального призначення. Загинув 1985 року в Афганістані під час виконання завдання. Колона автомашин, що перевозила вантажі, потрапила у засідку, влаштовану моджахедами. Радянські бійці змушені були оборонятись. Серед них був і Валерій Тарнавський. Хлопці тримали зайняте укріплення всю ніч, очікуючи на допомогу. Саме Валерій помітив, що ворог намагається взяти їх в облогу, і мужньо відбивав напади, захищаючи товаришів з тилу. На самому світанку його серце зупинилося, вражене кулею. Вже бездиханне тіло солдата друзі винесли з поля бою. В Україну полетів черговий «чорний тюльпан». За мужність і відвагу Валерій Тарнавський нагороджений орденом Червоної зірки посмертно. Експозиція містить особисті речі Валерія, серед них жетон з особистим номером військовослужбовця Валерія Тарнавського.

     Дедалі більше віддаляють роки від нас ту війну, але стоять обеліски, які будуть вічно нагадувати про тих, хто не повернувся до батьківської хати. Вшануймо пам′ять загиблих хвилиною мовчання.

     Давайте ж і ми з вами будемо пам′ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думах. Вони цього заслуговують.

«Я тут в порядку, мамо. У «гарячій точці» ми всі єдині. Я не сам!..»

Що робить з людиною війна! Усього, мабуть, і не перелічити, але точно можна сказати, що вона неймовірно загострює в людей певні почуття та риси характеру. У Жені Костюка вона загострила почуття патріотизму – не декларативного, а справжнього, усвідомленого і жертовного заради перемоги.

     Його першою війною став Майдан. І була перемога, а на шляху до неї набували цілком конкретних обрисів настанови діда – полковника внутрішньої служби у відставці Анатолія Трохимовича Костюка -  про те, якою ціною вона здобувається, про відчуття ліктя товариша, точніше бойового побратима, про те, що здобуте в боротьбі треба пильно берегти, і про те, що Батьківщина і твій дім, твоя родина – поняття нероздільні. Женя був гордий тим, що у здобутках Майдану є і його частка. А коли прийшла біда зі сходу – не чекаючи повістки з військкомату, пішов боронити нашу землю у складі штурмової роти добровольчого батальйону «Правий сектор». Це було його свідоме самостійне чоловіче і громадянське рішення. Зібрав, що вважав за потрібне, мамі залишив листа: «Я клянуся тобі, що приїду живим із зони АТО. Я їду туди стояти за свою рідну землю. Я хочу, щоб ти  і моя сестра ходили по незалежній країні. Я тобі клянуся, що приїду через три місяці. Не переживай за мене». Підписав його: «Дорогій мамі від сина Жені» й поклав у поштову скриньку.

     Цього листа Анатолій Трохимович зачитав у загальноосвітній середній школі №11, яку закінчив Женя, на зібранні з нагоди вручення нагороди  – на жаль, не герою, а його сім′ї.

     Виконуючи цю місію, голова Спілки офіцерів силових структур та інших військових формувань Вінниччини, бувалий у бувальцях офіцер Володимир Новак зізнався:

-         Мені важко говорити, я не можу добрати слів, щоб висловити родині співчуття і гордість за Євгена. Командири добровольчого корпусу, в якому він воював (без нарахування зарплати!), документально засвідчили: «За період перебування в АТО Євген проявив себе мужнім, стійким, витривалим воїном, вірним своїм побратимам, готовим віддати своє життя за незалежність України. Командири цінують його як чесного, відважного бійця, готового виконати будь-яке завдання.  Для бійців батальйону він – надійний та вірний побратим…»

Та на війні як на війні. 29 травня Євген під час бойових дій у складі І штурмової роти добровольчого корпусу, виконуючи бойове завдання в Донецькій області, був важко поранений і 2 червня від отриманих поранень помер.

          Він віддав життя за нас з вами, за наше майбутнє, за Україну. Він залишив нам надію, що ми житимемо краще, що не буде ворога на нашій землі, й Україна неодмінно процвітатиме.

          Спілка офіцерів силових структур та інших військових формувань зробила подання на нагородження Євгена. Це й нагорода родині, де виріс такий патріот.

          Заступник голови спілки Анатолій Боднар зачитав наказ Всеукраїнського об′єднання громадян «Країна»:

«За видатні заслуги та наполегливу працю, сумлінне та бездоганне служіння українському народові, спрямовані на розвиток і збереження суверенітету держави, нагороджується орденом «За мужність і відвагу» Костюк Євген Віталійович…»  І мені дуже важко вимовити слово «посмертно».

          Орден вручили родині героя. Передаючи його, Володимир Новак став перед матір′ю на коліна й поцілував їй руку. В родині берегтимуть нагороду, як бережуть усі листи бійця, його щирі вірші.

-А як ти там, скажи мені, синочку,

Чи ти здоровий? Чи живий ти там?

                        -Я тут в порядку, мамо, у «гарячій точці»,

                        День пережив і трохи вже поспав…

                        Ну, добре все. Пора іти. Підйом вже.

                        Не згадуй лихом, і чекайте там.

                        Я повернусь, не бійся, кажу точно.

                        Ми тут усі єдині, я не сам!

  -Я і мої колеги завжди кажемо учням: будьте патріотами, - ділиться думками директор загальноосвітньої школи №11 Володимир Середюк. – Але біда трапляється, на жаль, не тільки в нашій школі, не тільки в цій сім′ї.  В 1985 році в Афганістані загинув наш випускник Валерій Тарнавський. Дехто казав: «Ми їх туди не посилали». Але вони виконували свій обов′язок, зберегли вірність військовій присязі.

Сьогодні ми живемо в дуже важкий час. Гинуть молоді хлопці,   . захищаючи рідну країну. Скажу як історик: я припустити не міг, що на нашу землю ступить нога агресора. Але ми її відстоїмо, це земля – наша, ніхто не має права зазіхати на неї. І молоді хлопці її боронять. Чимало з них показали свою громадянську позицію на Майдані. Женя також там боровся за демократію і свободу. Такі, як він, першими стали на захист України, не чекаючи повісток з військкомату. Не знаю, що було б зараз із нами, якби не вони… Адже армії тоді не було, точніше вона існувала на папері. Тепер вона є, ми захищаємось. Але боляче за те, що гинуть молоді патріоти. Президент просив хоча б 1 вересня призупинити бойові дії, щоб діти могли спокійно піти до школи. Так не сталося.

           Торік ми вшановували пам′ять Тараса Сича – нашого випускника, якому виповнилося 50 років. А Євген – юнак, який двічі добровільно йшов на війну, - не дожив і до двадцяти… Хай буде світлою пам′ять про нього!..

           Гадаю, найкращі традиції справжніх українців, - а Женя був саме таким, - нинішня молодь зберігатиме і примножуватиме, захищатиме рідну землю.

           Я низько схиляю голову перед родиною нашого героя. Важко батькам ховати дітей, важко вчителям прощатися з учнями. Про Євгена школярам і педагогам нагадуватиме куточок у шкільному музеї, присвячений цьому випускникові.

           На початку розповіді ми говорили про те, що війна змінює людей. Варто було б іще уточнити: там загострюється відчуття, що межа життя – ось-ось, уже близько. Певно, з′являлося воно і у Євгена, бо незадовго до того фатального бою він написав листа, попросивши своїх бойових побратимів відправити його, коли щось станеться. Анатолій Трохимович Костюк теж зачитав його учням школи №11.

«Якщо ви читаєте це, то мене вже немає серед живих. Загинув, захищаючи рідну землю від кремлівських окупантів. Зараз 21 година 36 хвилин 3 березня 2016 року. Четвер. Пишу це тому, що всяке може трапитись. Як на війні. Тому, якщо мене вже немає серед живих, прошу зробити декілька справ для мене. Кімната моя – хай буде для моєї сестри Катрусі. Вибачте мене всі, кому я зробив боляче. Вибачте мене, мамо, дідусю, бабусю, за все, що я вам зробив і сказав. Вибачте, але я вас люблю. Завжди любив.

Слава Україні!..»

Іван Ковтонюк